Дослідницька робота про життя та творчість
Віктора Володимировича Вараксіна
Автор:
Прадун Світлана Леонідівна
учитель української мови та літератури
Запорізької області
смт Михайлівка
ДБЗ «Михайлівська СЗОШ №3»
Віктор Володимирович Вараксін – співець Михайлівського краю
Рідна наша Михайлівщино! Жодного сумніву не маємо у тому, що ти – один із наймальовничіших куточків, де повітря напоєне вишневим та медовим ароматом, яблуневим нектаром, заколисане тихими, ясними зорями. Так, Михайлівщина – то наша рідна земля, квітуча і співуча, талановита і прекрасна. Прекрасна своїми чудовими краєвидами, затишними садами, прекрасними щедрими й щирими людьми. Ще наша рідна Михайлівщина славиться літературними надбаннями.
Серед людей, які становлять гордість і славу землі Михайлівщини, яскравою зіркою сяє ім’я Віктора Володимировича Вараксіна. Він - наш поет – аматор. Але чому «аматор»? Відповідь проста: за станом здоров,я не зміг стати членом обласної Спілки письменників. Та для нас, земляків Віктора Володимировича, це не так важливо. Ми цінуємо його талант, пам’ятаємо добрі справи, пишаємося тим, що слова до гімну Михайлівського району «Батько – Михайлівський край» написав справжній патріот: людина талановита, добра, чесна, безкорислива…
Дуже мало фактів із його біографії можна було дізнатися від самого Віктора Володимировича.
Як людина дуже порядна і стримана (що то значить – офіцер!) про власну персону він просторікувати не любив. А може, то й правильно, бо мудрий народ наш давно примітив: не хвали себе сам, хай люди тебе похвалять.
Можна годинами з трибуни хвалитися про любов до рідної землі, пообклеювати всі стовпи запевненнями у власному патріотизмі, а можна написати кілька проникливих рядків:
Люба моя Батьківщино,
Серця мого кровограй,
Мати моя – Україна,
Батько – Михайлівський край.
Віктор Володимирович Вараксін народився 29 грудня 1940 року у місті Запоріжжі в сім῾ї робітників. У сім років пішов до школи №14, у якій закінчив 9 класів. По 1957 рік включно працював у паровозному депо станції Запоріжжя слюсарем, токарем-стругальником.
З листопада 1959 року по грудень 1962 служив у Збройних Силах у Мурманській та Архангельській областях. Обирався командиром роти, батальйону.
Після виходу в запас з грудня 1962 року по серпень 1967 року працював на заводі «Радіоприлад». Закінчив вечірню школу, обирався секретарем партійної організації. У серпні 1967 року був удруге призваний до лав армії. Закінчив Військово – політичне училище сухопутних військ.
Службу проходив у місті Києві, Мелітополі, майже 6 років – за Полярним колом, в Якутії та Магаданській області, на посаді політпрацівника роти, окремої частини.
У 1975 році був направлений у Миколаївську навчальну дивізію, в батальйон зв῾язку. У 1978 році за станом здоров῾я був направлений до Михайлівського райвійськкомату для проходження подальшої служби.
Спочатку займав посаду начальника третього, потім першого відділу, а з січня 1985 року по березень 1988 – Михайлівського райвійськкому. З 9 березня 1988 року звільнений у відставку за вислугою років і станом здоров῾я. Після звільнення працював військовим керівником у СШ №1, потім менеджером Миколаївської «Слов῾янської клініки» у Запорізькій філії. Віктор Володимирович дуже давно хворів тяжкими недугами. Наприкінці 62-
го року життя (23 вересня 2003 року ) він помирає.
Ось як розповідає про Віктора Володимировича його сусідка Н.Я.Щусь:
- Ми з 1985 року були сусідами. Віктор Володимирович Вараксін був чудовою людиною: чуйною, правдивою, працелюбною. Не знаю випадку, щоб він колись комусь відмовив на якесь прохання. Хоча, як людина чесна, Віктор Володимирович ніколи не терпів, коли бачив підлість чи підступність. Правду казав, дивлячись у вічі. Зрозуміло, не всім це подобалося, але підстроюватися під чиюсь прихильність він не хотів. Стосовно творчої діяльності, відомо, що писати він почав ще в школі, спочатку це були оповідання. Два з них навіть посилав до «Піонерської правди», та їх повернули, знайшовши там істотно дуже мало письменництва. Тому він зробив у той час зовсім інший висновок – ніколи більше не надсилати свої роботи нікому. І лише одного разу його класний керівник, побачивши зошита з віршами, попросив дати йому почитати. Відмовити він не зумів, а через тиждень у газеті «Гвардейское знамя» з῾явилася ціла сторінка з його віршами.
Віктора Володимировича прийняли до літоб῾єднання міста Миколаєва, де він спілкувався з такими ж аматорами, і потроху почав читати те, що писав солдатам, читати зі сцени, виступати в трудових колективах, навчальних закладах. Тому в Михайлівці він залюбки відвідував засідання літературної вітальні «Берегиня», слухав інших, читав свої вірші.
У 1998 році зібрав поетичні твори місцевих аматорів (17 авторів, 125 поезій) і видав збірку « Ім῾я твоє святе, єдине» в 1999 році – збірку пісень, віршів «Моє гніздечко», яка побачила світ у 2000 році. У 2001 році вийшла з друку збірка і магнітофонна касета з 16 піснями, які були написані на прохання «Слов῾янської клініки». Ці касети тепер входять до спеціального пакету для лікування людей, які мають надмірну вагу. Більшість творів покладено на музику Володимиром Гасаненком. Касета й збірка носять назву «Песенки о наболевшем», виконавці І.Нетреба, В.Дремлюга, В.Гасаненко, Ю.Дьомін. У 2002 році вийшла його остання прижиттєва збірка «Журавка».
Віктор Володимирович Вараксін мав сім῾ю – дружину Світлану Єгоріну, з якою прожив понад 40 років, двох синів – Ігоря, 1961 року народження, лікаря психотерапевта, кандидата медичних наук, Андрія, 1967 року народження, колишнього військовослужбовця, нині підприємця.
Творче життя В.В.Вараксіна почалося ще змалку. Він просто не міг не писати – то було його життя. Свої твори він щедро дарував рідним, знайомим і малознайомим людям. Охоче виступав у школах.
За своє життя Віктор Володимирович видав три збірки і маленьку збірочку з шістнадцятьма піснями. По смерті чоловіка Світлана Єгорівна видала збірку В.І.Вараксіна «Все, что любил, и все, чем дорожил».
У збірці «Журавка» є вірш «Пробач солдат, матуся». Дія відбувається у сорок першому році, в сорок першім… закривавленому році… Це надзвичайно патріотичний вірш, до речі, як і більшість віршів Віктора Володимировича Вараксіна. Він передає своє співчуття матерям, жінкам, дітям загиблих солдатів. Кому ж знати той біль, те горе, ті великі втрати, як не йому? «Сорок воїнів вбито з кожних ста». Але він не втрачає надії, він знає, що все буде гаразд, бо наша країна і не такі випробування переживала.
Бо вони є люди завжди підневільні,
Що їм не накажуть, те вони і творять.
…Що з солдат убитих чи живих питать?
Ці рядки нагадують, що українці, незважаючи на їхню тяжку долю, - величний народ.
Земле моя люба, терпляча мати.
Гоїть рани довго, легко нанести.
Лиха наробили кляті супостати,
Та солдат, матусю, ти усіх прости.
В.В.Вараксін виражає гнів, невдоволення тим, що наробила холоднокровна війна. Ми можемо тільки уявити тяжке горе, нанесене фашистами, тому, читаючи ці слова вірша, у нашій душі стає моторошно:
Виплакані очі в матері й дитини,
Вбиті всі надії на весілля в дів.
Дослідження спадщини земляка – поета-аматора дає ще один доказ того, що він мав величезне бажання допомогти Батьківщині. Чарівне кожне слово, кожен образ, зітканий фантазією поета Віктора Володимировича.
Чудовою мелодійною мовою звучать слова любові до Вітчизни. У поезії «Нема на світі інших Україн» присутній сам образ поета, який уболіває за долю країни:
Летіть, журавки, до чужих країн,
Про землю пам῾ять збережіть у душах,
Нема на світі інших Україн:
Пошли їм, Боже, діток небайдужих!
Кожен рядок цієї поезії пройнятий не лише невимовною любов῾ю до рідної Батьківщини, а й прагненням допомогти їй обрати правильний шлях.
У поезії «Наші борги» поет закликає не забувати сторінки історії нашої Батьківщини, бережно ставитися до природи рідного краю, бо:
Україна – ненька сива,
Україна – ніжне диво,
Україна – мати рідна,
Україна – слави гідна.
Переконувати українців у тому, що природа нашого краю – це справжній дар Божий – не потрібно. Та Віктор Володимирович це і не намагається робити. Він просто передає свій стан душі в поезії « Едем!». Нібито з вуст поета ми чуємо нелукаві, відверті слова, що наче зцілюють душу людську любов῾ю до рідної землі, вчать бути небайдужими до природи – матінки :
Ми часто чуємо, бачимо, вчимо…
І не цінуємо Едем наш – нашу країну!
Тематика поезій Віктора Володимировича про рідний край надзвичайно різноманітна. Хотілося б читати й читати, слухати і слухати…, тому що вони нам близькі, дорогі, рідні…Вони про нашу історію, наше минуле і сьогодення…
Краю мій, ковилу сивина,
Юнь моя й батьків давнина,
Степе мій, тут мій дім і мій рай,
Неповторний Михайлівський край!
Гімн Михайлівського району – це поезія В.В.Вараксіна «Батько – Михайлівський край». Написав цей вірш Віктор Володимирович 1997 року, тоді ще про гімн району мова не йшла. Поетичне натхнення написати вірш прийшло до автора прямо в полі, де працювали комбайни. Була велика спека, комбайнери та водії були у мокрих від поту сорочках. Поет їхав із риболовлі додому, зупинився біля пшениці, поле було напрочуд величне. Таку картину він бачив не раз у своїх снах. Прихильником козацтва Віктор Володимирович був із самого дитинства, перечитав чимало книжок про волелюбних предків. Тому вірш ліг на папір дуже легко, бо давно жив у серці поета.
Вірша Віктор Володимирович віддав однодумцю, патріоту району, талановитому музиканту, директору музичної школи, композитору Павлу Михайловичу Шершньову, який написав музику до цього вірша. Вперше пісню виконала солістка Олександра Іщук. Рішенням Михайлівської райдержадміністрації пісня почала виконуватися перед початком та перед завершенням передач Михайлівського радіо у виконанні Володимира Гасаненка та Ірини Нетреби. Ця пісня виборола перше місце у конкурсі, що проводився райрадою для визначення гімну Михайлівського району.
Пісня « Батько – Михайлівський край» стала гімном Михайлівського району у виконанні Григорія Черкащина із села Тимощівки.
І нині, стоячи струнко під час виконання гімну, серце наповнюється радістю і гордістю за наш рідний край, працьовитих, розумних людей… і звичайно ж гордістю за талановитих земляків, таких як Віктор Володимирович.
Схиляємо низько голови перед талантом нашого земляка – поета Віктора Володимировича Вараксіна, перед його добротою, любов῾ю до людей, перед почуттям справжнього свідомого патріотизму.
Вогонь любові до своєї країни, до свого краю вічно горітиме у чудових поезіях Віктора Володимировича Вараксіна. Прекрасна, ніжна, ніби сповнена музикою і любов῾ю до життя з глибини років приходить до нас поезія В.В.Вараксіна. У рядках віршів він ніби звертається до нас із проханням: люби свій край в години радості й негоди, люби народ свій, пам῾ятай свою рідну мову, своє коріння, і хай у серці твоїм завжди живе ця велика незгасна любов.
Хтось із розумних колись сказав, що людина мусить жити так, щоб залишити добрий слід на землі, добру згадку про себе... Саме так прожив відміряні йому 63 роки Віктор Володимирович. Це, перш за все, роки самовідданого служіння у лавах Збройних Сил, там, де потребувала Батьківщина. Він надзвичайно відповідально ставився до професії військового. Для нього слова «маю Честь» були не просто словами. Змолоду
мали глибокий зміст, несли в собі високу мораль людини, громадянина, захисника Вітчизни. То його життєве кредо, стан душі, спосіб життя.
Віктор Володимирович не мав спеціальної літературної освіти, не був членом обласної чи республіканської спілки письменників, але Бог нагородив його вмінням володіти поетичним словом. Написані ним поетичні рядки глибокі, щирі, задушевні, взяті з життя, тому не залишають байдужим кожного, хто їх прочитає. Це тому, що писані вони людиною з величезним життєвим досвідом, щирим серцем, відкритою душею. Все, про що він писав, було ним пережито, а іноді й вистраждано. З його віршів, як з цілющого джерельця, ллється глибока синівська любов до жінки-матері, до рідних і близьких йому людей, до друзів, до України і нашого краю.
Віктор Володимирович щиро і несамовито любив свою малу Батьківщину. Він опублікував декілька власних збірок, але жодної з них не продав, лише щедро дарував друзям, знайомим, школам, бібліотекам і навіть просто ледь знайомим людям з надією, що вони будуть читати поезії, пройматися любов’ю до рідного краю, ставати чистішими душею, добрішими… Він, як ніхто інший, оспівав славну Михайлівщину, її трударів, що своєю невтомною працею множать її славу, природну красу степів, золотоколосих нив і багатих на врожаї садів. Своїм землякам Вараксін щедро дарував свій талант, даний Богом:
Я дарую землякам слова у римах,
Не навчений хліба сіять і збирать,
Та люблю його я в пригорщах потримать,
Щоб слова до віршів точні дать.
Свій поетичний дар він залюбки передавав іншим. Саме завдяки йому вийшла збірка “Ім'я твоє святе, єдине”, де зібрано поетичний доробок талановитих людей Михайлівського краю. Це була одна з перших спроб розкрити поетичну душу мешканців району. Скільки праці, душі ним було вкладено у цю справу! З якою пошаною і любов'ю до авторів відшліфовувався кожен поетичний рядок! А з яким трепетом він уперше на урочистому вечорі презентував збірку, як намагався показати талант і поетичну душу кожного автора. Багато тих, чиї вірші надруковані у збірці, пішли за обрій життя, але залишилися їх поетичні рядки, а, отже, їх довго не забудуть люди, які читатимуть. І ми завдячуємо цим саме Віктору Володимировичу.
Писав поезії Віктор Володимирович як українською, так і російською мовою. Йому були обидві мови рідні і близькі. Він розумів: людське життя, яким би довгим воно не було, завжди коротке… У вірші «Целуйте седину» він пише:
…Придет когда-то время расставанья…
Вот потому не сейте в жизни смуту,
И сообща цените каждый час,
Любите так, как-будто жить минуту.
Прощайте все, что было промеж вас.
Целуйте седину, морщины, руки,
И каждый раз – любимые глаза,
Есть где-то час навек вашей разлуки,
И не вернуть любовь, ни крики, ни слова…
Його скарб – це його перлини – вірші, його діти – квіти, народжувалися в години творчого злету і в години смутку і розпачу. Кожен рядок поезії пройшов через його розум, душу, серце.
Який багатий на красу мій край,
Таврійський степ в Михайлівськім районі!
Отут попробуй ту сльозу втримать,
Що як любов, тече в твої долоні.
Можна не вагаючись стверджувати, що поету вдалося наповнити піснею береги життя , такого складного, такого короткого і цікавого.
Не таким уже й довгим видалося його життя. Він міг ще жити й жити. Ще багато залишилося ним не написано, не виспівано, не сказано. Але живуть його вірші, його мрії, почуття, сподівання і надії.
Фото Вараксіна Віктора Володимировича
12
.png)
